Залізний дощ не вщуха. То накрапає короткими кулеметними чергами, десь за селом, вітер свистом з собою несе, крізь тріщини льоху десь із тої скелі, що омиває хвилею Дніпро; то хлюпоче градами, періщить як з відра, палить навкруги.
Буває, ти сидиш у тому льосі, аби перечекати негоду, а дощ танцює сальсу на всі чотири боки, ось-ось на тебе зараз рухне, бо стіни вже майже безсилі від ритму затяжного танцю.
Ти сидиш у льосі, а він темний і сирий, світло тільки згори донизу крізь діри дверей рапірами пронизує розтрощені сходи: ті двері ще минулого разу перетворились в посічений друшляк від бризок зверху, наче мухи пороїлись — а так окопна свічка мерехтить слабеньким вогником і бігає блідо-сірими потрісканими від шаленого танцю стінами.
Відводиш погляд від стін і дивишся на той вогник. А думки темні, як ніч, і відчуття безпорадності по твоїй шкірі так б’є в набат, що аж калатає все всередині, і в цю мить тебе тисне, а ще темні плями страхів малюють тобі картини в уяві. Ти в цей момент молишся — бо слід прогнати з голови гнітючу темряву, яка нагло влізла туди з прийдешніми дощами. А ще тут, на березі Дніпра, ти не зустрінеш жодного атеїста.
Ти в усьому цьому полоні темряви дістаєш іще не розряджений телефон, ставиш його на літачок — так роблять ті, хто більше різних дощів пережив, бо знають підсвідомо, що з того берега Дніпра тебе не запеленгує клятий буревісник і немає на радарі гідрометцентру точки твого льоху.
Ти тримаєшся, як тільки можеш. Поки що вогняний дощ січе десь поза льохом, наче стороною проходить, але його бризки розлітаються знову по вхідних дверях.
Ти віриш у речі, які раніше вважав банальними. Ти колись міг рахувати, дивлячись на годинник, інтервал у часі між громом та зливою. Та коли тобі діло було до того гуркоту грому? Живеш собі й не звертаєш уваги на ті явища у світі. Ходиш, заклопотаний своїм. А зараз ти залежиш від тисячі вірогідностей, знаєш 5-6 поривів кожні 4 хвилини. Перестане на 20 хвилин, а потім знову канонади, гуркіт, блискавки – залізний дощ із запахом попелу.
А думки тебе ганяють поміж страхом та настороженістю, між молотом та наковальнею. Ти викурюєш одну, потім дістаєш іншу цигарку, підпалюєш – і відчуваєш, як запах курева перемішався з пліснявою та попелом.
Ти дістаєш іще не розряджений телефон, тицяєш пальцем по екрану, набираєш рядок за рядком — знов не те... Витираєш неслухняними, напружено-тремтячими пальцями бог зна який флуд. У цей момент ти провалюєшся в іншій світ – де немає запаху попелу, де думки напружують скроні, твої пальці стають покірливими та розслабленими — ти щось іще наклацав: слова, речення, абзац...
Це наче магія, яка витягує всього тебе з тої безодні. Ти перестаєш вірити в попіл, відчуваєш, як у тобі всередині сяє інший світ світлими думками, що лягають у текст, і відчуваєш, як тебе наповнює сила зцілення.
Світ твоєї уяви виштовхнув з голови темряву, гради, блискавки, залізні дощі — і ти вже не чуєш черг із тої скелі Дніпра, і стіни льоху вже міцно стоять на своїх місцях.
Ти живий.
Comments