НЕХОДЖЕНІ ДОРОГИ

Вітер жене бліді хмари повз порослі скіфські кургани кудись за горизонт — туди, де закінчується степ. Вони собі пливуть небесним морем, зникають і не повертаються. Таке не скажеш про дороги — вони як жили:  тягнуться за хмарами десь під небокрай, одначе ними я можу їхати, я можу ходити.  Бо якщо зійти чи зʼїхати зі шляху, хоча б  на пів кроку в якийсь бік  — байдуже, в який — вважай, ти вже  разом із хмарами там, де закінчується степ, і точно не повернешся знову. Тому є суттєва різниця, що цією дорогою я таки можу повернутись. 

Я стою  біля води,  відбиваюсь у дзеркалі-калабані разом з блідими хмарами та намагаюсь дивитися за скіфські кургани — високі, блідо-бурі, порослі травою. Вони ховають за  собою мінні зони. Зійти хоча б на крок з  протореного шляху — харам.  Тому я стою і пристрасно вдивляюсь чимдуж ген за курган. Угорі кружляє сокіл, ніби робить кола почесті наді мною: чує хижа птиця, чує запах плоті.

— Не сьогодні, і я не твоя вечеря! — кричу, зриваючи гланди. 

Вітер глушить мій крик, а сокіл  ширяє й кружляє, ширяє й кружляє.  Я відчуваю, як  скіфські кургани,  сліпі степові сторожі,  мене теж прикривають, ховають собою. 

Запах осінньої сирості  лоскоче ніздрі. Я намагаюсь вслухатися в тишу, чи не гуде зловісний рій диких дронів зі скидами. Вони тут все цинкують, кожну неходжену дорогу. Це їхня територія, а я для них просто «джекпот», «бінго!» — звичайна мішень, розхідник. 

Я давно вже посадив акумулятор, намагаючись завести свій джип. Усе марно: він, схоже, потребує уваги досвідченого майстра, бо не виказує бодай натяку, що зараз перепочине, набереться знову сил і посуне далі неходженою дорогою. 

Тут давно сіра зона, відколи стали технологіями вести бойові дії,  — війна перейшла в патову ситуацію для обох сторін на цій ділянці фронту.  Раніше вважалось, що джипи, як мобільний засіб пересування, у рази збільшують виживання під час артилерійського обстрілу. Та наразі вони стали просто розхідником для FPV-дронів. 

— А ці маленькі гвинтокрили, бляха, вміють полювати! Я посеред степу просто здобич, і ось-ось мисливець заскочить мене зненацька,  —  спостерігаю за соколом, що вкотре нарізає кола наді мною.

Ці степи, ці неходжені дороги під контролем, бляха, бездушних, безжальних, сука, дронів, де з хвилини на хвилину по мою душу злетиться, як на мед, дикий рій ос. Тому стою в болоті, кругом себе кручусь, як дзиґа, автомат зняв з запобіжника і перевів у положення одиничного вогню — хоч який-не-який шанс матиму: як не вцілю, то хоч віджену. Пару ріжків відстріляю, може, відтягну час… 

Намагаюся вловити мережу одним оком в телефоні — марно,  а вухом вслухаюсь, чи не джирчить зі сходу. 

Страх проймає від того, що ти, в біса, нічого не зможеш зробити, у тебе всього-на-всього пару магазинів по 30 набоїв — і все, крапка. Звісно, декілька хвилин будеш відстрілюватись. Він собі злетить високо і контролюватиме  тебе на відкритій місцевості, як на долоні,  — ти в тирі!  А він буде  знущатися з тебе, гратись, немов лялькою,  насипаючи  ВОГами, гранатами, а  ти конатимеш в агонії, і  ніде тобі на цьому клаптику землі не буде звалу: ти в траву — там мінні зони. Ти ні хріна з цим роєм не зробиш! Ось що страшно — коли розумієш, що нічим собі не допоможеш, бо так виглядає твій цейтнот.

Неходженими дорогами мало хто їде. Я перемикаю увагу від картинок, що малює уява:

— Ну має хтось же  їхати — хоч би в нього був трос і то було б гусеничне,  бо звідси  тільки спроможне  витягти мого «дракона» щось на гусені. 

Дощ щедро лив весь тиждень, ніби пожежник з брандспойта. Земля наповнена водою через край, бо стоять калабані. Літом степ протряхне за дві години, як тільки-но вийде сонце, та сьогодні його нема. Може, і добре, що вітер голками спину коле. На мить стає спокійніше: дрони при вітрові не літають, бо не мають сили з ним боротись. Але я все думаю, як знайти рішення:

— Де ті, в біса, моталиги чи танчики, коли так треба? Як так, то хоч греблю гати — траками куряву здіймають по степах. А зараз — ані рудої миші! 

Я  вже не розумію, що зі мною. Емоції розмились, усередині пусто: чи то надія ще жевріє і не дає опустити руки, чи це вже прояв безпорадності. 

Десь з-за спини вітер доносить шум мотора. Розвертаюся на 180° і бачу: з того боку, де я брів болотами, сунеться якась маленька чорна точка на фоні блідих хмар. Вона щомиті збільшується, звук стає виразнішим, схожим на дизельний мотор. Я починаю радіти цій миті, мене попускає з невидимих лещат.

— Хоч би був трос! Стане, де він дінеться. У нас не заведено лишати побратима в біді посеред поля,  — у цьому я впевнений, бо не раз сам виручав, чим міг. Бойові побратими безкорисливо то роблять. 

Уже ближче і ближче, ближче — видно, що то джип, трішки менший за «дракона», сунеться калабанями неходжених доріг.

— Мабуть, з того рою нічого не вийде. З болота він не потягне, — я вже змирився з цією реальністю. На мить мене попустило і знову загнало в смуток.

Джип стає. З нього виходить побратим, дивиться на мене, нічого не питає, бо по очах  прочитав. Нарешті озивається:

— Трос маєш, друже? 

— Що? — не збагнув я, ще досі в ступорі.

— Тоді показуй, за що зачепити! 

— Зараз, зараз, — з видихом відказую я. 

І ось уже джипчик взяв упор і тягне, як бичок — ні, як локомотив, що зачепив 70 вагонів і потягнув. У болоті гребе своїм повним приводом. Димить, як паровоз, а зі щілини приспущеного вікна в салон долинає запах горілого мастила. 

Мене знову  стисли лещата ступору. Тримаюся однією рукою за кермо, іншою верхній ґудзик розстібаю на кителі камуфляжу. Жадібно хапаю повітря на повні груди:

— Тільки не зупиняйся! Тільки б роздатка витримала!

Намагаюсь не думати про погане. Джип наче йде, хоч сивим затуляє видимість.

Бліді хмари відбиваються в калабанях, зникають десь там, за горизонтом, відбиваючись у бокових дзеркалах «дракона».

Тепер я точно знаю, що повертаюся знов неходженою дорогою…