top of page
Пошук

РОТАЦІЇ НЕ БУДЕ

  • Фото автора: Семен Українець
    Семен Українець
  • 24 січ.
  • Читати 3 хв


Важко було визначити, що було того ранку. Імла? У її сивому помутнінні можна розгледіти, що робиться перед тобою на сотні метрів, а тут, куди не глянь, землі не видно.

Березневий ранок укутав Дніпро та степ густим блідо-молочним покривалом. Земля була вкрита бурульками застиглих крапель та уламками після обстрілів – усе те, що лишилося з Кринок, навколо твого підкопчику в один штик, бо в другий штик знизу вже била вода. Уже не так різко відчувався запах пилу впереміш з порохом – швидше ранкова прохолодна свіжість.

«З одного боку,  кілька годин дрони не сипатимуть на голову «воги»  – при тумані вони сліпі, а з іншого – від соснового бору розлігся звук «виходу» з САУ, – міркуєш ти. – Значить, близько підтягнулись і зараз будуть шліфувати позицію, розуміючи, що наші дрони їм не дошкулятимуть».

На мить здалося, що матінка природа хоче тебе вберегти, відвернути біду: немов своє дитя, заховала в туман.

Та через кілька секунд сто двадцята «болванка» пронизала туманну завісу і розірвалася десь поруч.

Ти  втиснувся в пісок з водою в невеличкому окопчику. Тіло не відчувало ні холоду,  ні води, бо весь в очікуванні, щоб тільки та «болванка» – не в тебе.

А  піщана земля здригається від розривів, і над тобою на всі  боки пролітають випадкові осколки і губляться в тумані. Ти заплющуєш очі і провалюєшся...

–  Знову і знову розрив («Бабах!»)  який день?

–  А хто вже рахує ті дні?

Ще скільки стояти у Кринках, на скільки вистачить твого тіла? Здавалось, що тіло витримає все, а чи стане духу? 

Стало сумно від того, що очі бачать. Від того, що за ці два  роки ти не полишав  окопів. Кожна клітина твого тіла налита втомою – ніби заповнена по вінця чаша. Де взяти сил, щоб знову і знову, знову і знову, знову і знову повертатись сюди в обійми смерти?

Ротації не буде, як не крути — стікало холодним потом під комірець і без того промоклого пікселя. Тіло стрепенулось, думки дикими кіньми били копитами, і ти не можеш їх  втримати. Це як ловити туман долонями, а він просочиться крізь пальці, і його не втримати ніяк.

У цих обставинах ти будеш метатись в конструкції на межі між нормальним та прикордонним психологічними станами відношення до всього: або миритись з тим, що є, або проклинати все на світі:

— А хіба то життя, коли, як  те  колесо, котиться собі, а потім в якусь мить зупиниться і впаде? А ти ще нічого до пуття і не встиг, і не лишив по собі сліди. Став на шлях добровольця ото одним  берцем — одягнув спорядження воїна, вищої чесноти ти ще не сягав! А зараз дивишся на то все — і де той патріотизм? А чи він існує? Бо щось тобі  підказує, що іншим берцем ти вступив у кизяк. Бо патріотизм замкнув своє коло на тобі і тих, хто полишив сім’ї тоді, ще в лютому 22-го.

Ти перевів погляд від своїх берців кудись назад і бачиш лише, що в очах-дзеркалах відбились порожнеча й туман. Ти ж бо  тут – у Богом забутих Кринках, в окопчику, а десь в іншій Україні, там, де немає війни — усе просто:

—   Хай робить то  хтось інший! — ти бачиш десь вдалині, як тицяє чийсь вказівний палець, наче перст вказуючий.

—   І хто ж тоді то має робити? — мовиш ти про себе, дивишся в туман і чуєш звідти відлунням у своїх скронях:

—   Я не знаю! Хто завгодно!

—   Твоя правда!  Це може зробити хто завгодно, та чомусь тільки вони одні то роблять, наче більше нікого не існує в цілій країні. Тому що хто завгодно міг то робити чи мав зробити у першу чергу!

—   У наш час дуже багато чоловіків, чий пульс бʼється, як жіночий, – який біс їм мисль січе? — думаєш ти цинічно, супроводжуєш то лайкою, бо хочеш виговоритися. Стає трішки легше. Ти вдихаєш жадібно повітря з туману.

Ось так виглядає твоя боротьба, яка не звикла до перемоги, і перемога, яка ще не перестала боротись. Не звикати тобі латати жилами Україну і робити неможливе для невдячних — аби тільки не впустити знову ворога. Тебе тримає в руках пам’ять, це твоя опора, що не дає тобі впасти в кратер під назвою «в усі тяжкі». Її сила повернула тебе до тих, хто тебе тоді із провалля тягнув і не дав упасти — гріх зрадити своїх! Ще нагадала пам’ять тобі, яка на смак, запах і дотик — воля...

Обстріл припинився. Ти глянув кругом себе: навкруги — ні рудої миші, лише молочне полотно. Думи розвіялись,  усе стало на свої місця. Різкий холод пронизав тебе, мокрий піксель прилипнув до тремтячого тіла. Ти потягнувся до рюкзака – щоб дістати суху форму.


 
 
 

Comments


bottom of page